Опубліковано: журнал «Справочник экономиста», № 05 (41) 2007 р., с. 55-57.
Вітчизняні закони до прийняття ЦКУ не містили терміна «новація», але положення про неї в тому чи іншому вигляді в цивільному праві нашої країни існували здавна. Так, за Зводом законів цивільних, виданим у 1900 році, новація визнавалась сенатською практикою, а її застосування обґрунтовувалось загальними положеннями про зобов’язання (т. Х, ст. 1530, 1545 ч. 1). За Цивільним кодексом РРФСР 1922 року (а згодом і за Цивільним кодексом УРСР) допускалося припинення зобов’язання «угодою сторін, зокрема, договором про заміну одного зобов’язання на інше». Лаконічність вказаних норм пояснюється, мабуть, тим, що висновок про можливість застосування новації можна зробити безпосередньо з положень про свободу договору.
До відома
Новація (від лат. novatio — зміна, оновлення) як правовий інститут зародилась і набула значного поширення ще в римському праві, яке визначало її як договір, що припиняє існуюче зобов’язання шляхом заміни його на інше зобов’язання. Юристи середньовічних держав перейняли практику застосування новації, а дещо пізніше цей інститут було закріплено в багатьох кодифікаціях цивільного законодавства.
Уперше в історії цивільного законодавства України поняття «новація» з’явилось в ЦКУ, стаття 604 якого визначає новацію як домовленість сторін про заміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами.
З цього визначення можна виокремити характерні риси, без наявності яких жодна угода новацією вважатися не буде:
1) сторони первісного та нового зобов’язання мають бути тими ж самими;
2) між зобов’язанням, яке змінюється, та новим зобов’язанням має існувати певний зв’язок, інакше сторони будуть відповідати за двома самостійними угодами;
3) первісне і нове зобов’язання мають бути дійсними (якщо недійсне первісне зобов’язання, то те, що його змінює, також не може бути дійсним; якщо ж недійсним є лише нове зобов’язання, то діяти буде первісне, і новації по суті не відбудеться);
4) новація має відповідати положенням ЦКУ щодо належної форми, сторін та чинності правочинів (гл. 16 ЦКУ).
Стаття 1053 ЦКУ визначає один із можливих варіантів новації — новацію боргу в позикове зобов’язання:
1) за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов’язанням;
2) заміна боргу позиковим зобов’язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики.
Слід зазначити, що стаття 604 ЦКУ не містить прямої норми щодо форми новації. Водночас стаття 8 ЦКУ дає можливість застосовувати ті правові норми ЦКУ, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини. А це означає, що до інших випадків новації можна застосувати вищенаведену норму частини 2 статті 1053 ЦКУ.
Крім того, статті 205–210 ЦКУ визначають форму правочинів, необхідну для їх дійсності. Оскільки саме при вчиненні новації виникає нове зобов’язання, то для того, аби воно було дійсним, новацію слід вчиняти у формі, необхідній для нового зобов’язання.
При застосуванні новації радимо чітко обумовити, що первісне зобов’язання припиняється шляхом його заміни новим, інакше існує ймовірність визнання дійсним як первісного, так і нового зобов’язання. Тоді при виникненні спору потрібно буде доводити, що воля сторін була направлена саме на заміну одного зобов’язання іншим.
ЦКУ визначає, коли застосування новації неможливе. Зокрема, відповідно до частини 3 статті 604 ЦКУ вона не допускається щодо зобов’язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.
Головний результат новації — припинення первісного зобов’язання з моменту вступу в силу нового. З цього часу боржник не може висувати проти вимог кредитора заперечення, які мали місце при первісному зобов’язанні, адже взаємовідносини сторін визначатимуться умовами нового зобов’язання.
Крім того, новація припиняє додаткові зобов’язання, які пов’язані з первісним, якщо інше не встановлено договором (ч. 4 ст 604 ЦКУ).
Новацію слід відрізняти від заміни сторони у зобов’язанні (ст. 512–523 ЦКУ). Відмінність полягає в тому, що при заміні сторони в зобов’язанні воно продовжує існувати. Крім того, новація можлива лише тоді, коли сторонами первісного і нового зобов’язання є ті ж самі особи. Не є новацією також внесення кількісних чи якісних змін та/або доповнень до зобов’язання (наприклад, зміна строків поставки товарів, збільшення розміру суми платежу за договором. Не тотожні такі способи припинення зобов’язань, як новація та передання боржником кредиторові відступного.
Порівняльний аналіз буквального змісту статей 600 та 604 ЦКУ дає можливість виявити такі спільні риси новації та відступного:
1) обидва інститути є способами припинення зобов’язань;
2) реалізація і одного, і іншого способу можлива лише за умови досягнення згоди між сторонами;
3) і новація, і домовленість сторін про передання боржником кредиторові відступного є правочинами;
4) основним змістом предмету таких правочинів є трансформація зобов’язання боржника, причому в обох випадках ця трансформація може стосуватися предмета первісного виконання.
Відмітною рисою вказаних інститутів є те, що відступне передбачає заміну первісного предмету виконання зобов’язання на інший і не зумовлює виникнення нового зобов’язання як правовідношення, визначення якого дається у статті 509 ЦКУ. Іншими словами, моментом припинення зобов’язання є сам факт передання відступного. При новації ж змінюється не предмет виконання того ж самого зобов’язання, а виникає нове зобов’язання (в розумінні статті 509 ЦКУ) замість первісного.
Зазначимо, що існують й інші думки щодо критерію розмежування відступного і новації. Зокрема, Ю. О. Шилохвост вважає, що, як при новації, так і при відступному (наприклад, «коли в якості предмета останнього виступають будь-які дії, що виконуються боржником на користь кредитора») між кредитором і боржником може виникнути нове зобов’язання. При цьому автор робить висновок про те, що даний критерій не може бути визнаний достатнім для розмежування інститутів новації та відступного.
Зважаючи на достатньо тонку межу між цими поняттям, інколи дійсно досить важко встановити, який же спосіб припинення зобов’язань сторони мали на увазі. Тому суди насамперед з’ясовують, на що була спрямована воля сторін. Якщо із буквального змісту слів і виразів можна встановити, що сторони домовилися про виникнення нового зобов’язання замість старого, то суд робить висновок про наявність новації. У разі, коли метою угоди сторін була зміна умови договору, яка стосується предмета виконання первісного зобов’язання та наслідком виконання якої є припинення зобов’язання, то суд вирішує, що має місце відступне.
Приклад
Постановою Вищого господарського суду України від 07.09.2004 р. по справі № 6/173 скасовано постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.04.2004 р. та рішення господарського суду м. Києва від 24.03.2004 р., а справу № 6/173 передано на новий розгляд до Господарського суду м. Києва.
Суд першої та апеляційної інстанцій визначив договір пред’явлення векселя до сплати як угоду про припинення зобов’язання шляхом новації. Однак такий висновок, всупереч вимогам ст. 43 ГПКУ не ґрунтувався на повному і всебічному з’ясуванні обставин, які мають суттєве значення для вирішення спору. Так, по-перше, не з’ясовано, чи дійсно воля сторін була спрямована саме на укладення правочину про припинення вексельного зобов’язання шляхом заміни його новим зобов’язанням, по-друге, не встановлена правова природа нового зобов’язання, що виникло в результаті новації, до нього не застосовані відповідні правові норми. Зокрема, не дано оцінки тому, що договір містить ознаки договору купівлі-продажу: предмет та ціну, порядок розрахунків за договором, визначено вартість векселя (яка є меншою за номінальну). Актом приймання-передачі цінних паперів, який є додатком до договору та його невід’ємною частиною, сторони первісного договору названі «Покупцем» та «Продавцем».
Зазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмета даного майнового спору, судом першої та апеляційної інстанцій не надано належної правової оцінки, а згідно з імперативними вимогами статті 1117 ГПКУ касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти їх, збирати нові докази.
Зважаючи на це, касаційна інстанція на підставі частини 2 статті 1115 ГПКУ дійшла висновку про неповне встановлення обставин справи і, отже, неможливість надання їм належної юридичної оцінки. Тому справу було направлено на новий розгляд для достовірного з’ясування інших обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, та їх подальшого врахування в сукупності з фактичними обставинами, встановленими судом першої та апеляційної інстанцій.
Цікавим у зв’язку з цим є питання: чи припинятиметься первісне зобов’язання шляхом виникнення нового в разі видачі (передачі) векселя. Згідно із частиною третьою статті 4 Закону № 2374 умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів обов’язково відображається у відповідному договорі, який укладається у письмовій формі. При цьому в разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору грошові зобов’язання щодо платежу за цим договором припиняються, а щодо платежу за векселем — виникають.
Таким чином, саме договір, в якому міститься умова щодо проведення розрахунків із застосуванням векселів, припиняє первісне грошове зобов’язання. Відповідно, саме укладення такого договору, а не емісія векселя є новацією. Емісія векселя в даному випадку свідчить лише про виконання емітентом уже існуючого нового зобов’язання.
Подібні зауваження стосуються і передачі векселя. Переданий за допомогою індосаменту чи іншим способом вексель автоматично новацію не спричиняє. Ця операція є наслідком виконання вже досягнутої раніше домовленості між сторонами. Саме така домовленість сторін, закріплена відповідним договором, і породжує новацію.
Слід зазначити, що законодавством не заборонено видавати векселі за поставлені цінні папери (в тому числі й векселі) на вторинному ринку цінних паперів (де вони виступають в якості товарів). Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку має таку ж точку зору. Так, у Листі № 10806 вказується, що видавати векселі за поставлені цінні папери можна лише на вторинному ринку цінних паперів. Тому буде правомірною ситуація, коли умовне підприємство А видає вексель за поставлений підприємством В вексель, який те отримало за надані підприємству А послуги. На перший погляд, зобов’язання за векселем, виданим на підставі договору надання послуг, припиняється шляхом заміни його зобов’язанням оплатити векселем відповідно до умов договору купівлі-продажу. Однак в цьому випадку новація не матиме місця, оскільки, приймаючи поставлений підприємством В вексель і емітуючи новий, підприємство А тим самим не погашає свій же раніше випущений вексель. За договором купівлі-продажу поставлений вексель має виконувати «товарні» функції, отже, може бути відчуженим за кошти іншій особі, вільно перебувати в обігу і т. д., що неможливо здійснити із погашеним векселем.
Нормативна база
ГПКУ — Господарський кодекс України від 06.11.1991 р. № 1798-ХІІ.
ЦКУ — Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV.
Закон № 2374 — Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 05.04.2001 р. № 2374-III.
Лист № 10806 — Лист Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку «Щодо видачі векселів за поставлені цінні папери» від 08.10.2001 р. № 10806/18.
Сноска. Шилохвост Ю. О. Отступное в гражданском праве России. — М.: Статут. — 1999. — С. 232.