Справи зі спорів з приводу забезпечення сталого розвитку населених пунктів та землекористування
Питання щодо розмежування земель державної та комунальної власності остаточно було врегульовано лише 01.01.2013 р. з набранням чинності відповідним Законом України від 06.09.2012 р. № 5245-VI. В п.3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону конкретно визначено, які землі відносяться до державної власності, а які – до комунальної.
До початку поточного року позиція законодавця з розглядуваного питання неодноразово змінювалось, в тому числі і в частині розмежування повноважень місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землями, нерозподіленими між державою і територіальними громадами.
Тому при розгляді конкретного спору, предметом якого є здійснення владними органами розпорядчих функцій щодо землі, необхідно застосовувати законодавство, чинне на момент вчинення органом певних дій (прийняття ним рішення).
На цьому і наголошує ВСУ в постанові по справі щодо визнання недійсним рішення селищної ради про вилучення землі, яка належала на праві постійного користування санаторію. Встановивши, що санаторій є державним підприємством, ВСУ дійшов до висновку, що за діючим на момент прийняття оскаржуваного рішення законодавством органи місцевого самоврядування не вправі були розпоряджатися землями державної і комунальної власності, на яких розташовані державні підприємства. Відповідно, селищна рада, приймаючи таке рішення, не врахувала особливого правового статусу земельної ділянки та вийшла за межі повноважень, наданих їй Конституцією України та законами України.
Наступна справа цієї категорії також стосувалась оскарження рішення владних органів щодо розпорядження землею, але на цей раз предметом спору виступало рішення голови райдержадміністрації про скасування свого ж виданого раніше розпорядження щодо передачі землі фізичній особі у приватну власність. Розглянувши справу, ВСУ зазначив, що відповідно до ч. 3 ст. 43 Закону України від 09.04.1999 р. № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації» розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або у судовому порядку.
З огляду на це, а також враховуючи Рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 р. № 7-рп/2009, ВСУ вирішив, що розпорядження голови райдержадміністрації, на підставі якого видано державний акт на право власності на земельну ділянку, є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, а тому воно не може бути в подальшому скасоване посадовою особою, яка його прийняла.
Ще один висновок, обов’язковий для всіх суб’єктів владних повноважень та для всіх судів України, ВСУ зробив у справах, сторонами яких виступали районні управління (відділи) Держкомзему та територіальні органи Державної інспекції з контролю за цінами. В одних випадках позивачами були органи Держкомзему з вимогами визнати недійсними та скасувати рішення про застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін, в інших – вже Держінспекція з контролю за цінами вимагала з органів Держкомзему стягнути економічні санкції. Обґрунтування позовних вимог і в тому, і іншому випадку полягало в тому, що Держкомзем вважав платними послугами підготовку та видачу окремих висновків щодо земельних ділянок, а Держінспекція з контролю за цінами заперечувала проти цього.
В результаті розгляду вказаних справ ВСУ став на бік Держкомзему та зазначив, що підготовка та видача висновків про надання земельних ділянок у користування або власність, наявних обмежень земельних ділянок та висновків щодо умов відведення земельних ділянок у користування належить до такого виду земельно-кадастрових робіт і послуг, як надання консультацій з питань оформлення прав на земельні ділянки. Відповідно, такі послуги на підставі п. 5 Порядку виконання земельно-кадастрових робіт та надання послуг на платній основі державними органами земельних ресурсів, затвердженого постановою КМУ від 01.11.2000 р. № 1619, надаються на платній основі.
Хоча діючий вже більше 11 років ЗК України передбачає обмежене коло осіб, які можуть набувати землю на праві постійного користування, спори щодо здійснення такого права часто розглядаються судами. Підтвердженням цьому є і аналізовані Висновки ВСУ, в яких на цей раз закріплена позиція ВСУ щодо наслідків поведінки суб’єкта права постійного користування землею, який добровільно відмовився від користування невизначеною частиною належної йому земельної ділянки.
При розгляді цієї справи ВСУ констатував, що добровільна відмова від права постійного користування невизначеною частиною земельної ділянки не може розцінюватися як добровільна відмова від права постійного користування усією земельною ділянкою та бути підставою припинення зазначеного права згідно зі ст. 141 ЗК України.
Вирішуючи справу за позовом Національного художнього музею України про скасування рішення Київради про передачу незавершеної будівництвом будівлі товариству з обмеженою відповідальністю, ВСУ не погодився із позицією позивача щодо того, що вказана будівля належить до державної власності, а тому Київрада не мала права розпоряджатися нею. Обґрунтовуючи свій висновок, ВСУ виходив із того, що перехід права власності на об’єкти, в тому числі незавершеного будівництва, з комунальної до державної Закон України від 03.03.1998 р. № 147/98-ВР «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» пов’язує з такою обов’язковою обставиною, як відповідне волевиявлення на зазначену передачу як суб’єкта комунальної власності (Київради), так і КМУ. У справі, що розглядається, суди всіх інстанцій встановили відсутність сукупності таких рішень Київради та КМУ. ВССУ помилково виходив із того, що перехід права власності можливий і за відсутності таких рішень, пов’язуючи це з іншими обставинами. Таким чином, позивач не довів факт передачі незавершеної будівництвом будівлі до державної власності, а тому така будівля залишалась в комунальній власності територіальної громади м. Києва. Відповідно, за рішенням ВСУ, Київрада вправі була розпоряджатися такою будівлею, в тому числі і передавати її товариству з обмеженою відповідальністю.

Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах зайнятості населення та соціального захисту громадян

Справи щодо збору та обліку страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування

Загальнообов’язкове державне пенсійне страхування
Розглянувши ряд справ за позовами державного підприємства про скасування вимог управління Пенсійного фонду України у м. Харкові щодо сплати заборгованості зі страхових внесків за певні звітні періоди 2008-2009 років, ВСУ визначився із питанням залежності сплати страхових внесків від фактичної виплати грошових сум, на які такі внески нараховуються. Так, доводи позивача у вказаних справах зводились до того, що зобов’язання зі сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування виникає лише при фактичній виплаті заробітної плати. Оскільки виплата заробітної плати за відповідні періоди позивачем не проводилася, то вимога відповідача про сплату недоїмки є безпідставною. ВСУ не погодився із доводами позивача та дійшов до висновку, що обов’язок щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування має бути виконаний протягом 20 календарних днів із дня закінчення базового звітного періоду. При цьому ВСУ зазначив, що страхові внески нараховуються незалежно від джерел їх фінансування, форми, порядку, місця виплати та використання, а також незалежно від того, чи була заробітна плата (дохід) фактично виплачена після її нарахування до сплати. У зв’язку із цим положення абз.6 ч.6 ст.20 Закону України від 09.07.2003 р. № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», відповідно до якого перерахування страхових внесків здійснюється страхувальниками одночасно з одержанням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплати доходу), не звільняють страхувальника від обов’язку сплатити страхові внески у 20-денний строк із дня закінчення звітного періоду у зв’язку з неодержанням останнім цих коштів.
У Висновках знайшла своє відображення і позиція ВСУ щодо черговості виконання зобов’язань при сплаті страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Так, ВСУ зазначив, що в силу імперативних вимог закону органи Пенсійного фонду зобов’язані направити сплачені страхувальником поточні суми страхових внесків на погашення недоїмки, пені та фінансових санкцій. Відповідно, за наявності несплаченої недоїмки, пені та фінансових санкцій і сплати при цьому поточних сум страхових внесків страхувальник не вважається таким, що своєчасно виконав свої зобов’язання за поточний період.
Декілька висновків ВСУ стосуються питань відшкодування Пенсійному фонду України іншими органами,підприємствами, організаціями понесених фондом витрат (сплачених ним коштів).
Так, спори між Пенсійним фондом України та Фондом соцстрахування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань щодо відшкодування витрат на виплату (доставку) щомісячної державної адресної допомоги та виплату підвищення до пенсії ВСУ розв’язав на користь Фонду соцстрахування від нещасних випадків. Обґрунтував ВСУ своє рішення тим, що адресна допомога та підвищення до пенсії як окремі види соціальної допомоги не входять до складу розміру пенсії по інвалідності та пенсії у зв’язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання. Врахувавши це, а також прийнявши до уваги особливості фінансування страхування від нещасного випадку та виключно цільове використання цих коштів, ВСУ вказав, що Фонд соцстрахування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань не може нести витрати з виплати щомісячної державної адресної допомоги та підвищення до пенсії.
При вирішенні спорів щодо відшкодування підприємствами (організаціями) Пенсійному фонду фактичних витрат на виплату та доставку пенсій, призначених на пільгових умовах, ВСУ погодився із позицією Пенсійного фонду. Посилаючись на пп.1 п.2 розділу XV Закону України від 09.07.2003 р. № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», ВСУ зробив висновок, що підприємствами та організаціями покриваються витрати на виплату та доставку пенсій особам, які були зайняті на роботах за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, затвердженим постановою КМУ від 16.01.2003 р. № 36, у тому числі й особам, що, крім цього, мають статус постраждалих внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
На користь Пенсійного фонду ВСУ вирішив і спір про відшкодовування йому державною небюджетною установою різниці між сумами пенсій, на яку має право науковий працівник за різними законодавчими актами. ВСУ констатував, що Закон України від 13.12.1991 р. № 1977-XII «Про наукову і науково-технічну діяльність» не містить положень, які б звільняли державні небюджетні установи та організації, фінансування яких здійснюється за рахунок Державного бюджету України та госпрозрахунку, від відшкодовування Пенсійному фонду України різниці між сумою, призначеною за цим Законом, та сумою пенсії, обчисленої відповідно до інших законодавчих актів, на яку має право науковий працівник. Відповідно, державна небюджетна установа має відшкодувати ПФУ таку різницю. При цьому у разі, якщо здійснюється перетворення в процесі приватизації державного підприємства у відкрите акціонерне товариство, до правонаступника переходять права і обов’язки державного підприємства, що приватизується, у тому числі й обов’язок зі сплати вказаної вище різниці.
Визначаючи коло осіб, які вправі сплачувати пільги зі сплати страхових внесків, ВСУ зауважив, що до суб’єктів права на користування спеціальною пільговою ставкою нарахування страхових внесків віднесені платники фіксованого сільськогосподарського податку. Однак закон не дає підстав для розширеного тлумачення поняття платника такого податку за рахунок його філій, що не є юридичними особами. Відтак ВСУ дійшов висновку, що філія не мала права здійснювати нарахування та сплату страхових внесків за спеціальною пільговою ставкою.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності
На бік органу державного соціального страхування ВСУ став у чотирьох справах, де стороною виступало обласне відділення Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Суть спорів в усіх справах полягала у з’ясуванні того, чи нараховувались до червня 2006 року страхові внески у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності на виплати педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів. Розглянувши вказані справи, ВСУ (з посиланням на діюче на той час законодавство) зазначив, що заборгованість із виплат належних вказаним працівникам сум визнана кредиторською заборгованістю Держбюджету України. При цьому такі виплати були базою нарахування страхових внесків до 02.06.2006 р. Таким чином, до 02.06.2006 р. страхувальники зобов’язувані були нараховувати та сплачувати страхові внески у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності з виплат педагогічним, науково-педагогічним та іншим категоріям працівників навчальних закладів, а також нести відповідальність за невиконання цього обов’язку. Принцип пропорційності, закріплений в п.8 ч.3 ст.2 КАС України, в даному випадку не застосовується, оскільки відповідальність за неповноту та несвоєчасність сплати страхових внесків (зокрема, розмір штрафу та пені) встановлено Законом України від 18.01.2001 р. № 2240-III «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням».

Справи щодо соціального захисту; соціального захисту та зайнятості інвалідів; соціальних послуг

Висновки ВСУ в цій категорії справ стосуються питань дії нормативно-правових актів в часі, а також вирішення колізій нормативно-правових актів різної юридичної сили.
Зокрема, в результаті розгляду справи за позовом інваліда II групи про визнання дій управління праці та соціального захисту населення протиправними, зобов’язання здійснити перерахунок щорічної разової допомоги та забезпечити її виплату, ВСУ зробив висновок про правомірність поведінки управління. Свій висновок ВСУ обґрунтував тим, що положеннями Закону про Держбюджет України на 2007 рік передбачалися виплати інвалідам війни щорічної разової грошової допомоги до 5 травня в розмірі меншому, ніж встановлено ч.5 ст.13 Закону України від 22.10.1993 р. № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Оскільки положення Закону про Держбюджет України на 2007 рік щодо розміру щорічної разової допомоги втратили чинність після виплати такої допомоги у квітні 2007 році управлінням праці та соціального захисту населення, то в діях управління ВСУ порушень закону не вбачає.
Аналогічним чином ВСУ висловився і у справі про визначення розміру щорічної допомоги на оздоровлення – оскільки на час виплати такої допомоги (квітень 2008 року) норми Закону про Держбюджет України на 2008 рік щодо визначення її розміру були чинними, то виплата управлінням праці та соціального захисту населення такої допомоги у передбаченому вказаним Законом розмірі є правомірною.
При визначенні розміру належної особі державної та додаткової пенсій ВСУ зауважив, що застосуванню підлягають відповідні норми Закону України від 28.02.1991 р. № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а не положення постанов КМУ, які істотно звужують обсяг встановлених законом прав.

Нормативна база
Висновки ВСУ
Висновки Верховного Суду України від 01.02.2013 р., викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС України, за I півріччя 2012 р.