Опубліковано: газета «Бухгалтерія», № 11 (1050) від 18.03.2013 р., с. 54-59

Коли до мене, практикуючого адвоката, звертаються клієнти з проханням надати правову допомогу з того чи іншого питання, я завжди аналізую судові рішення зі справ, в яких судами вирішувались спори з аналогічних питань. Вважаю такий крок необхідним з декількох причин. По-перше, аналіз судової практики дає змогу всебічно дослідити проблематику питання, виявити його складні і неоднозначні моменти. По-друге, це допомагає клієнтові визначитись із доцільністю залучення суду для вирішення спірної ситуації. По-третє, аналіз судової практики надає можливість спрогнозувати поведінку суду в разі передання клієнтом спору на судовий розгляд.

Судові установи різних інстанцій також вивчають та узагальнюють практику вирішення судами окремих категорій справ. Однак головне завдання таких дій відрізняється від переліченого вище – ним є усунення помилок при застосуванні судами норм матеріального і процесуального права та забезпечення однакового застосування судами правових норм.
Зазвичай вивчення та узагальнення судовими інстанціями практики розгляду справ відбувається за певними критеріями: за галуззю права (наприклад, в сфері земельного права), за окремим нормативно-правовим актом (наприклад, про застування Митного кодексу України), за стадією судового провадження (наприклад, щодо перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами), за певним колом осіб (наприклад, стосовно спорів за участю нерезидентів) і т.д. Результати такого вивчення та узагальнення відображаються судами в окремих документах – листах (інформаційних листах), роз’ясненнях тощо.
Судова практика, про яку йтиметься в цій статті, також має критерії відбору. Так, вона відібрана та проаналізована найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції – Верховним Судом України, стосується лише позовних вимог чітко визначених суб’єктів, сформована на підставі головного нормативно-правового акту – Закону про захист прав споживачів, має часові рамки – судові рішення датовані 2009-2012 роками. Результати аналізу такої судової практики викладені в Листі ВСУ, на головних положеннях якого і зупинимось надалі.

Сфера застосування законодавства про захист прав споживачів
Необхідною умовою правильного вирішення будь-якого спору є вірне визначення правових норм, якими регулюються спірні відносини. Що стосується розглядуваної категорії справ, то порівняно із ЦКУ та спеціальними законами Закон про захист прав споживачів передбачає певні пільги та додаткові гарантії прав споживачів, а саме:
– звільнення споживачів за позовами, що пов’язані з порушенням їхніх прав, від сплати судового збору (ч. 3 ст. 22 Закону);
– додаткові підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача (ст. 18)
– сплата пені у розмірі 3 % вартості роботи (послуги) за кожен день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором. Коли ж вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3% загальної вартості замовлення (ч. 5 ст. 10) та ін.
Однак преференції для однієї сторони неминуче обмежують іншу. Так і в нашому випадку – пільги та гарантії прав споживачів обертаються додатковими обов’язками для продавців, виробників товарів, виконавців робіт та надавачів послуг. Саме тому застосування Закону про захист прав споживачів до спірних правовідносин є бажаним для споживачів та невигідним для їх контрагентів. І цілком логічно, що позивачі в цій категорії справ наполягають на застосуванні Закону про захист прав споживачів, а відповідачі – заперечують його поширення на спірні відносини.
Завдання суду полягає в тому, щоб розібратись, чи застосовувати положення вказаного Закону в тих чи інших випадках. З цього приводу в Листі ВСУ зазначено, що хоча Закон про захист прав споживачів не визначає певних меж його дії, але з огляду на характер правовідносин, які ним регулюються, та демократичні принципи цивільного судочинства, можна зробити висновок, що ним регулюються відносини, які виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Такі відносини можуть виникати з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону про захист прав споживачів.
Водночас, окремі види правовідносин з участю споживачів регулюються й спеціальними законами України (наприклад, страхування, перевезення, фінансові послуги, житлово-комунальні послуги тощо). В таких випадках Закон про захист прав споживачів застосовується в частині, не врегульованій спеціальним законом.
Відносини щодо вчинення нотаріусом нотаріальних дій, а також відносини із надання професійної юридичної допомоги адвокатами Законом про захист прав споживачів не регулюються.

До якого суду звертатися (питання юрисдикції)
Вирішивши розв’язати будь-який спір за допомогою суду, кожен потенційний позивач неминуче стикається із питанням, до якої судової установи слід звертатися за захистом своїх прав та законних інтересів. Процес обрання управненого суду можна умовно розділити на дві стадії: на першій визначається спеціалізація судових установ, які вправі розглядати позов (господарські суди, адміністративні суди чи загальні суди), на другій стадії поміж однорідних судів обраної спеціалізації залежно від предмету позовних вимог, особи позивача та інших характеристик визначається конкретна судова установа, яка має право розглядати конкретний позов. Якщо говорити мовою теорії процесуального права, то на першій стадії визначається підвідомчість справи, на другій – підсудність.
В Листі ВСУ також застосовується вказаний підхід. Так, при визначенні спеціалізованого суду (перша стадія), ВСУ пропонує споживачам обирати між адміністративними та загальними судами, оскільки господарські суди не вправі розглядати жодні позови споживачів як фізичних осіб.
При цьому адміністративні суди в сфері захисту прав споживачів розглядають обмежене коло справ – лише за позовами проти органів місцевого самоврядування й органів виконавчої влади, що встановлюють критерії і умови надання послуг (продажу товарів) та які можуть застосовувати заходи адміністративного впливу до порушників споживчого законодавства.

Так, ВСУ погодився із висновками ухвали Ленінського районного суду м. Кіровограда від 19.05.2009 р. про відмову у відкритті провадження у справі за позовом Особи 1, у тому числі в інтересах Особи 2, Особи 3 до інформаційно-консультаційного центру по роботі зі споживачами електричної енергії ВАТ «Кіровоградобленерго», територіального представництва в Кіровоградській області НКРЕ України, Кіровоградського обласного управління у справах захисту прав споживачів, Кіровоградського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, Державної інспекції з контролю за цінами в Кіровоградській області щодо того, що вимоги про оскарження бездіяльності відповідачів 2-5 як суб’єктів владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій щодо порушників законодавства про захист прав споживачів підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Всі інші спори в справах про судовий захист прав споживачів розглядаються загальними судами за правилами цивільного судочинства в порядку позовного провадження.
При визначенні конкретної судової установи поміж однорідних судів обраної спеціалізації (друга стадія) ВСУ вказує на необхідність дотримання ч. 5 ст. 110 ЦПКУ, якою позивачу в справах про захист прав споживачів надано право на свій розсуд пред’являти позов:
– за місцезнаходженням відповідача;
– за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або
– за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.
Зазначена норма надає споживачу право вибору судової установи, а не зобов’язує його, тому правомірним буде пред’явлення споживачем позову до будь-якого суду із вказаного переліку.
Виняток із цього правила становлять лише справи із виключною підсудністю, якими є справи за позовами споживачів, що виникають з приводу нерухомого майна, а також до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти. Перші пред’являються виключно за місцезнаходженням майна або основної його частини, другі – лише за місцезнаходженням перевізника.
В останньому випадку ВСУ зосередив увагу судів на тому, що при визначенні підсудності справ щодо спорів, які виникають з міжнародних повітряних перевезень, необхідно відповідно до ст. 3 Закону про захист прав споживачів надавати пріоритет нормам міжнародного права.
Такими нормами є:
– п. 3 ст. 20 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаної в м. Мінську 22.01.1993 р., де встановлено виключну компетенцію, яка не може бути змінена угодою сторін, стосовно подання позовів до перевізників, що випливають із договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу, за місцем перебування управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред’явлена претензія;
– ст. 33 Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, вчиненої 28.05.1999 р. у м. Монреалі (дата набрання чинності для України – 06.05.2009 р.), згідно із якою позов про відповідальність повинен бути поданий за вибором позивача на території однієї з держав-сторін або до суду за місцем знаходження перевізника, або за місцем його основної діяльності, або за місцем, де знаходиться комерційне підприємство, через яке був укладений договір, або до суду місця призначення перевезення. Стосовно шкоди, заподіяної у результаті загибелі або тілесного ушкодження пасажира, позов про відповідальність може бути поданий до одного із згаданих судів, або на території держави-сторони, в якій пасажир на момент події має основне й постійне місце проживання й до якої, або з якої перевізник надає послуги, пов’язані з повітряним перевезенням пасажирів на власних повітряних суднах або на повітряних суднах іншого перевізника на підставі комерційної угоди, і в якій цей перевізник здійснює діяльність, пов’язану з повітряним перевезенням пасажирів, використовуючи приміщення, орендовані самим перевізником чи іншим перевізником, з яким він мав комерційну угоду, або які належать йому або такому іншому перевізнику. Процедура визначається законом, який застосовує суд, до якого подано позов.

Хто та до кого позивається
Згідно із Листом ВСУ позивачами у справах про захист прав споживачів можуть бути:
1) власне споживачі;
2) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, його територіальні органи;
3) громадські організації (в т.ч. громадські організації (об’єднання) споживачів);
4) органи місцевого самоврядування.
Зупинимось на деяких окреслених ВСУ характеристиках вказаних позивачів.
1) Найчастіше позивачами в розглядуваній категорії справ виступають власне споживачі, якими згідно із п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону про захист прав споживачів є фізичні особи, які придбавають, замовляють, використовують або мають намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.
При цьому оскільки до споживачів відносяться особи, які мають намір придбати чи замовити продукцію, то ВСУ в Листі наголошує, що право звернення до суду з позовом про захист прав споживача має будь-який споживач, незалежно від того, вступав він у договірні відносини із продавцем (надавачем послуг) чи ні.
Цілком очевидно, що згідно із вищевказаним визначенням із переліку позивачів в таких справах виключаються:
– юридичні особи;
– фізичні особи – підприємці, які придбавають, замовляють, використовують або мають намір придбати чи замовити продукцію для потреб, безпосередньо пов’язаних з підприємницькою діяльністю;
– фізичні особи, які придбавають, замовляють, використовують або мають намір придбати чи замовити продукцію для потреб, безпосередньо пов’язаних із виконанням обов’язків найманого працівника.
В Листі ВСУ наголошується, що Закон про захист прав споживачів не містить критеріїв розмежування використання товару для особистих потреб із використанням його у підприємницькій діяльності чи виконання обов’язків найманого працівника. Ситуація ускладнюється тим, що часто підприємець придбавав товар із метою використання в майбутньому в підприємницькій діяльності, але через певні обставини фактично використовував для власних побутових потреб, або навпаки. Тому для вирішення питання про можливість застосування до спірних правовідносин положень Закону про захист прав споживачів ВСУ дає вказівку судам з’ясовувати мету використання придбаної продукції: для особистих потреб фізичної особи чи для здійснення підприємницької діяльності.

В контексті даного питання не можна не відмітити, що ВСУ підтримав викладену в рішенні від 04.06.2009 р. позицію Лубенського міськрайонного суду Полтавської області щодо того, що адвокатська діяльність не є підприємницькою, а визнається незалежною професійною діяльністю, тому на правовідносини щодо придбання товарів для здійснення адвокатської діяльності поширюється дія Закону про захист прав споживачів.

2) До прийняття Указу Президента України від 13.04.2011 р. № 465/2011 спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів був Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, після вказаної дати – Державна інспекція України з питань захисту прав споживачів. Відповідно, саме вказані органи в зазначені періоди могли виступати позивачами у справах про захист прав споживачів.
3) Характеризуючи громадські організації як позивачів у вказаній категорії справ, ВСУ вказує на неможливість реалізації об’єднаннями споживачів повноважень, передбачених п. 9 ст. 25 Закону про захист прав споживачів, оскільки процесуальне законодавство України не містить процедури розгляду справ про встановлення факту продажу товару неналежної якості щодо невизначеного кола споживачів.
При визначенні кола відповідачів в цій категорії справ ВСУ в Листі виходить із того, що Закон про захист прав споживачів поширюється на відносини між споживачами товарів, робіт і послуг з одного боку та виробниками, продавцями товарів, виконавцями робіт або надавачами послуг різних форм власності з іншого боку. Названі контрагенти споживачів згідно із ст. 1 цього Закону є виключно суб’єктами господарювання, якими, в свою чергу, згідно із ст. 55 ГКУ є юридичні особи та фізичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Отже, відповідачами у справах про захист прав споживачів можуть виступати лише суб’єкти господарювання – виробники, продавці товарів, виконавці робіт або надавачі послуг. Відповідно, такими відповідачами не можуть бути фізичні особи, що не є підприємцями.

Що та яким чином доказувати
Визначившись із тим, куди, ким та до кого подавати позов, необхідно подбати про його обґрунтування. Всі обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, мають бути підтверджені відповідними доказами або мати підстави для звільнення від доказування.
Процес доказування в справах про захист прав споживачів має свої особливості.
Так, до фактів, які підлягають доказуванню у справах про захист прав споживачів, ВСУ в Листі відносить:
1) чи мало місце придбання продукції (замовлення послуги);
2) чи надавалась інформація про товар (послугу) і яка саме;
3) відомості про властивості товару та відповідність їх потребам споживача та вимогам встановлених нормативів;
4) чи мало місце використання товару;
5) чи мало місце заподіяння шкоди, що завдана життю, здоров’ю або майну споживача.
Факт придбання, замовлення товарів (послуг) має доводити споживач. Він це може зробити за допомогою таких засобів доказування як розрахунковий документ (квитанція, товарний чи касовий чек, квиток, талон та ін.); письмовий правочин; технічний паспорт чи інший документ, що його замінює, з позначкою про дату продажу (стосовно товару, на який встановлено гарантійний строк), а в разі відсутності таких документів (втрата, неодержання при придбанні товару чи неможливість відновлення) – за допомогою інших доказів (зокрема, показань свідків).
Водночас, вказані докази зазвичай відсутні у випадку укладення договору на відстані, придбання чи замовлення товару через мережу Інтернет, що на сьогоднішній день набуває все більшого поширення. В таких випадках ВСУ погоджується із судами, які в якості доказів досліджували копії Інтернет-сайту виробника (продавця) продукції. При цьому ВСУ вважає правильною позицію цих судів щодо того, що таке дослідження має відбуватися за правилами, встановленими ст. 188 ЦПКУ щодо звуко- та відеозапису, оскільки процесуальним законодавством не врегульовано порядок дослідження інформації, що міститься в комп’ютерній мережі.
Належну якість товару, його відповідність потребам споживача та вимогам встановлених нормативів має доводити продавець (виробник, виконавець), в тому числі і шляхом організації проведення за свій рахунок експертизи у разі необхідності визначення причин втрати якості продукції.
Однак оскільки закон не містить положень, коли саме виникає необхідність в підтвердженні недоліків товару експертизою і хто визначає таку необхідність, в Листі ВСУ констатується, що у більшості випадків продавці (виконавці, виробники) товарів відмовляються задовольнити вимоги споживачів щодо проведення експертизи, мотивуючи це порушенням споживачем правил користування чи зберігання товару.
Водночас ВСУ в Листі зазначає про такі особливості проведення експертизи та оформлення її висновків в справах про захист прав споживачів:
1. в якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, установленим статтями 10, 11 Закону України від 25.02.1994 р. № 4038-XII «Про судову експертизу», і яка внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів;
2. атестовані в Україні та рекомендовані до впровадження в експертну практику методики проведення судових експертиз містяться в Реєстрі методик проведення судових експертиз – офіційній електронній базі даних, доступ до якої відкритий Міністерством юстиції України з травня 2011 р.;
3. експертиза має проводитись з дотриманням вимог ст. 144 ЦПКУ та Інструкції про призначення і проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 р. № 53/5;
4. висновок спеціаліста чи висновок сервісного центру такою експертизою не є, отже, вони не є допустимими доказами в цій категорії справ.
Факт наявності обставин, які звільняють від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання, в тому числі й за спричинену шкоду, лежить на продавцеві (виробникові, виконавцеві).

Особливості вирішення окремих спорів
Оскільки найбільш суперечливими та дискусійними в судовій практиці є питання щодо застосування Закону про захист прав споживачів до правовідносин у сфері надання фінансово-кредитних послуг, страхування, туристичних послуг та договорів, за якими організації залучають кошти громадян для будівництва житла, ВСУ в Листі окремо зупинився на таких питаннях. Фінансово-кредитні послуги. Найчастіше проблеми в цій сфері виникають в спорах щодо зміни відсоткової ставки за договором споживчого кредиту. Законодавством України в різні часові проміжки це питання регулювалось по-різному – до 10.01.2009 р. у договорі про надання споживчого кредиту могла міститися умова про зміну банком відсоткової ставки за споживчим кредитом в односторонньому порядку; з 10.01.2009 р. така умова на підставі нової ст. 10561 ЦКУ вважалась нікчемною; з 16.10.2011 р. банківські установи отримали право самостійно, з визначеною у кредитному договорі періодичністю, збільшувати змінювану процентну ставку, нікчемною ж зі вказаною дати вважається лише умова договору щодо права банку в односторонньому порядку змінювати розмір фіксованої процентної ставки. Ураховуючи зазначене й положення ст. 5 ЦКУ про дію актів цивільного законодавства в часі, ВСУ в Листі дає вказівку судам при розгляді справ про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом визначати, яка норма матеріального права була чинною на час виникнення спірних правовідносин.
Іншим важливим моментом в судовій практиці щодо надання споживачам фінансово-кредитних послуг є визначення несправедливих умов угод у цій сфері. В Листі ВСУ наведені приклади таких несправедливих умов, якими є:
– безповоротне зобов’язання споживача виконувати умови договору, з якими він не мав можливості ознайомитися до укладення договору;
– надання можливості продавцю чи постачальнику без вагомої причини змінювати в односторонньому порядку будь-які характеристики продукту чи послуги, які мають надаватися.

Ілюструючи останній випадок, ВСУ наводить постанову Верховного Суду України від 12.09.2012 р. у справі № 6-80цс12, в якій зазначено, що оскільки спірний кредитний договір передбачає плату за обслуговування кредиту та за дострокове погашення кредиту формулою зі змінними величинами, така умова суперечить як ст. 11 Закону про захист прав споживачів, так і затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця фіксовану суму, де розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту на весь період дії договору дорівнює нулю.

Залучення грошових коштів громадян для будівництва багатоквартирних житлових будинків.  В Листі ВСУ зазначається, що всі договори громадян із організаціями, що залучають грошові кошти для будівництва житла (підряду, дольової участі у будівництві, спільної діяльності, купівлі-продажу з розстроченням платежу, відступлення права вимоги, інвестування у нерухомість та управління майном тощо) мають практично однакові предмет договору й умови у них: замовлення на будівництво житла для власних потреб.
Проаналізувавши суперечливу практику щодо поширення на відносини за такими договорами Закону про захист прав споживачів, ВСУ прийшов до висновку, що правовідносини між будівельною компанією (виробник) й фізичною особою (споживач, замовник) – це угода про послугу, якою є будівництво житла. За характером ці правовідносини подібні до будівельного підряду (ст. 875 ЦКУ). В результаті ВСУ підтримав позицію тих судів, які вважали, що Закон про захист прав споживачів регулює правовідносини між будівельною компанією й громадянами щодо будівництва житла для власних потреб.
Разом із тим, ВСУ наголосив на тому, що Закон про захист прав споживачів застосовується до вказаних правовідносин в частині, не врегульованій спеціальними законами (зокрема, Законом України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19.06.2003 р. № 978-IV).
Туристичні послуги. В цій категорії спорів тривалий час проблемним було питання визначення належного відповідача, оскільки існувала неоднозначність у питанні розподілу зобов’язань та відповідальності між туроператорм і турагентом перед замовником туристичних послуг.

В цьому питанні ВСУ підтримав позицію Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладену ним в ухвалі від 09.11.2011 р. за позовом Особи 6 до ТОВ «К.Т.», згідно із якою в таких справах необхідно з’ясовувати, чи було замовлення турагента на туристичний продукт, на який саме, чи не надавав турагент частину турпродукту самостійно, а також за надання якого турпродукту відповідає туроператор, а за яку турагент.

При цьому ВСУ зазначив, що права й обов’язки, відповідальність сторін та інші умови договору між туроператором і турагентом визначаються відповідно до загальних положень про агентський договір, якщо інше не передбачено договором, укладеним між ними, а також Законом про туризм.
Також суди мають враховувати, що з 07.03.2012 р. згідно із Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про туризм» щодо надання туристичних послуг» від 09.02.2012 р. № 4385-VI вказане вище питання врегульоване на законодавчому рівні. Так, вказаним Законом введена норма, відповідно до якої відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування перед туристом несе туроператор. Тобто, за невиконання та за якість виконання зобов’язання за договором про реалізацію туристичного продукту, укладеним турагентом як від імені туроператора, гак і від свого імені, несе туроператор. Указане положення щодо туристичного продукту діє незалежно від того, хто має надати чи надав ці послуги (звичайно, якщо іншим законом чи нормативно-правовим актом не передбачено, що відповідальність перед туристом несе третя особа).
Подібний підхід ВСУ підтримує і в питанні щодо відповідальності за порушення правил чартерних повітряних перевезень. Так, ВСУ зазначає, що належним відповідачем і виконавцем договору перевезення зі споживачем є туроператор. Відповідно, такі спори мають розглядатися за правилами підсудності, які встановлені для позовів про захист прав споживачів.
Висловив ВСУ і свою думку щодо дискусійного питання про застосування положень Закону про захист прав споживачів при відмові туриста від послуг, оскільки при цьому відсутня туристична послуга як така. ВСУ вважає, що якщо фізична особа уклала договір на туристичне обслуговування, то між цією особою і туроператором виникли правовідносини, які регулюються Законом про туризм, складовою яких є зміна умов договору, його розірвання (відмова від виконання), невиконання або неналежне виконання. Отже, на думку ВСУ, на правовідносини між туристом і туроператором у разі відмови туриста від отримання туристичного продукту розповсюджується дія Закону про захист прав споживачів.
Страхування. Аналізуючи цю категорію спорів, ВСУ наглядно продемонстрував, що судова практика має здатність кардинально змінюватися. Так, ВСУ в Листі спростував свій же висновок, зроблений в Аналізі судової практики розгляду цивільних справ, що виникають із договорів страхування, проведеному у 2011 р. Наразі ВСУ вважає, що у разі, якщо договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої фізичної особи, такі правовідносини регулюються Законом про захист прав споживачів в частині, не врегульованій спеціальним законом. Те ж саме стосується й договорів майнового страхування, де страхувальниками є фізичні особи, а відносини спрямовані на захист особистих майнових інтересів страхувальника або іншої особи, що визначена у договорі, шляхом задоволення майнової потреби страхувальника, яка виникає або може виникнути після настання певних подій.

Нормативна база
ЦКУ
Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-ІV.
ЦПКУ
Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. № 1618-IV.
ГКУ
Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-ІV.
Закон про захист прав споживачів
Закон УРСР від 12.05.1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів».
Закон про туризм
Закон України «Про туризм» від 15.09.1995 р. № 324/95-ВР.
Лист ВСУ
Лист Верховного Суду України від 01.02.2013 р. «Судова практика з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009 – 2012 рр.)».

</div>