Постійне землекористування у спадок: новий підхід

Спадкування – це тема з безліччю нюансів, в яких орієнтуються лише окремі фахівці. В ній багато колізій, стосовно яких ведуться перманентні суперечки, в тому числі і в судових інстанціях. Сьогоднішній матеріал присвячений одному із таких питань, а саме – спадкуванню земель, переданих спадкодавцю у постійне користування.Постійне землекористування входить до складу спадщини

 Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Тобто не майна чи речей, а саме прав і обов’язків (ст. 1216 ЦКУ[1]). До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, яким є день смерті, і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦКУ).

Поняття права постійного користування земельною ділянкою вміщене у ч. 1 ст. 92 ЗКУ[2]. Ним є право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Іншими словами, постійний землекористувач може безстроково володіти земельною ділянкою (впливати на неї відповідно до свого інтересу), а також користуватися нею (отримувати її корисні властивості для задоволення власних потреб).

У відповідності до ч. 2 ст. 4 Закону про держреєстрацію прав[3] право постійного користування земельною ділянкою є речовим правом на нерухоме майно, яке є похідним від права власності. Таке право підлягає державній реєстрації та виникає з моменту такої реєстрації (якщо воно оформлене після 01.01.2013). Право постійного користування земельною ділянкою, що виникло до вказаної дати, визнається дійсним за наявності однієї з таких умов:

  • його реєстрація була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент його виникнення;
  • на момент виникнення такого права діяло законодавство, що не передбачало його обов’язкової реєстрації.

У ст. 1219 ЦКУ міститься перелік прав та обов’язків, які не входять до складу спадщини. Це:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦКУ.

Як бачимо, у вказаному переліку немає права постійного користування земельною ділянкою. Тож таке право в силу ст. ст. 1216, 1218, 1219 ЦКУ спадкується.

Аргументи противників

Земельне законодавство стосовно інших речових прав на земельну ділянку чітко та конкретно визначає можливість чи неможливість їх переходу в порядку правонаступництва. Так, право власності, право оренди, емфітевзис та суперфіцій можуть передаватися в порядку спадкування (ч. 1 ст. 81, ч. 1 ст. 82, ч. 5 ст. 93, ч. 2 ст. 1021 ЗКУ).

Водночас, земельний сервітут не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам (ч. 2 ст. 101 ЗКУ); сервітут припиняється у разі смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут (ч. 1 ст. 406 ЦКУ).

Стосовно права постійного користування земельною ділянкою такої норми земельне законодавство не містить. Тобто, в діючому ЗКУ відсутня як пряма вказівка щодо можливості переходу вказаного права в порядку правонаступництва, так і чітка заборона такого переходу. Саме ця невизначеність і породжує різні погляди правників на цю проблему.

Окрім того, противники вищевикладеної позиції можуть заперечити, що спадкоємців фізичної особи – постійного землекористувача немає серед виключного переліку осіб, які можуть набувати землю на праві постійного користування відповідно до ч. 2 ст. 92 ЗКУ.

Проте ч. 2 ст. 92 ЗКУ оперує поняттям «набуття» права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності. Це означає, що вона застосовується до осіб, які отримують таке право безпосередньо від органів розпорядження земельними ділянками (державної влади чи місцевого самоврядування). Водночас, в ч. 1 ст.104 ЦКУ застосовується поняття «перехід» прав та обов’язків, що означає визначення правової долі вже набутого раніше спадкодавцем права постійного користування земельною ділянкою. Отже, обмеження ч. 2 ст. 92 ЗКУ по колу суб’єктів не застосовуються у випадку переходу до спадкоємців права постійного користування земельною ділянкою, яке було раніше набуте спадкодавцем.

Такий висновок ґрунтується і на рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі № 1-17/2005, в п.5.4 якого зазначено, що поняття «набувають права» за змістом ч. 2 ст. 92 та ч. 1 ст. 116 ЗКУ . . . припускають поширення цього поняття лише на випадки первинного отримання громадянами земельної ділянки із земель державної та комунальної власності.

До того ж, у п. 5.3 зазначеного рішення Конституційного Суду України вказано, що положення ст. 92 ЗКУ не обмежують і не скасовують права постійного користування земельними ділянками, яке набуте особами в установлених законодавством випадках станом на 01.01.2002.

Та й смерть фізичної особи – постійного землекористувача не відноситься до вміщеного у ст. 141 ЗКУ переліку підстав припинення права користування земельною ділянкою.

З огляду на вищевикладене можна констатувати, що до спадкоємців має переходити право постійного користування земельною ділянкою на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були спадкодавця.

Верховний Суд: спадкувати не можна відмовити

Як і у всім відомій ситуації про «покарати не можна помилувати», судові інстанції постійно вагаються, де поставити кому у спорі «спадкувати не можна відмовити». Тож і судова практика циклічно змінює правову позицію у цьому питанні на діаметрально протилежну.

Так, досить тривалий час вищі судові інстанції ставали на бік спадкоємців та визнавали факт переходу до спадкоємців набутого фізичною особою права постійного користування земельною ділянкою. Як приклад позитивно вирішеного на користь спадкоємця  спору можна навести постанову ВГСУ від 13.04.2016 у справі № 907/649/15[4].

Однак у тому ж 2016 році Верховним Судом України у постанові від 05.10.2016 у справі № 181/698/14-ц (6-2329цс16)[5] та в ухвалі від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц (6-3113цс15)[6] було висловлено правову позицію, відповідно до якої право користування земельною ділянкою, яке виникло у особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій таке право належало, і не входить до складу спадщини.

Ця, м’яко кажучи, дивна позиція майже чотири роки була панівною у правозастосовчій судовій практиці, а тому позови про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування до недавнього часу подавати було вкрай безперспективно.

Надія на кардинальну зміну позиції у цій категорії справ з’явилась, коли Верховний Суд передав на розгляд Великої Палати одразу декілька справ про визначення особи, якій належить право постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, після смерті засновника такого господарства, якому видано державний акт про право постійного користування земельною ділянкою.

Нарешті у постанові від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц[7] Велика Палата ВС повернулась до позиції, згідно із якою перелік прав та обов’язків особи, які не входять до складу спадщини, визначений у ст. 1219 ЦКУ. За змістом вказаного переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини.

Однак далі в тій же постанові, а також у постанові від 23.06.2020[8] Велика Палата ВС дійшла наступних важливих висновків:

  1. Надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб’єктом такого використання може бути особа – суб’єкт господарювання за ст. 55 ГКУ[9].
  2. З моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов’язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб’єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб’єктом є не фізична особа – голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа.
  3. У разі смерті громадянина – засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством, до якого воно перейшло після створення фермерського господарства.
  4. Підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина – засновника СФГ відсутня.
  5. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.
  6. Право постійного користування земельною ділянкою, наданою фізособі для ведення селянського (фермерського) господарства, може бути об’єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець. Оскільки після проведення державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, наданою засновникові для ведення такого господарства, набуває останнє, то смерть засновника селянського (фермерського) господарства не породжує у спадкоємців такого засновника права успадкувати право постійного користування земельною ділянкою, яку засновник отримав для ведення зазначеного господарства та створив (зареєстрував) останнє.

Із висновком стосовно збереження після смерті засновника набутого раніше ним права постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерства погоджуємось цілком і повністю. Однак щодо суб’єкту, до якого на думку Великої Палати Верховного Суду переходить таке право, погодитись важко.

Адже ні Закон про СФГ[10], ні Закон про ФГ[11], ні інші нормативно-правові акти не передбачали «автоматичного» переходу права користування від громадянина, якому надавалася земельна ділянка для ведення фермерського господарства, до ФГ після його реєстрації як юридичної особи.

При цьому із наведеного вище визначення права постійного користування слідує, що постійний землекористувач не може розпоряджатися переданою йому земельною ділянкою.

Конституційний Суд України в п. 5.6 рішення від 22.09.2005 у справі № 5-рп/2005 зазначив, що власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі – в частині передачі земель у суборенду за згодою власника). Натомість постійні користувачі такої можливості позбавлені.

Тож засновник ФГ при всьому бажанні не вправі передати земельну ділянку, належну йому на праві постійного користування, такому ФГ як юридичній особі за будь-яким правочином.

Тож авторові більше імпонує позиція, викладена в окремій думці судді Великої Палати Верховного Суду Пророка В.В. від 23.06.2020 у справі № 922/989/18[12]: «земельна ділянка, яка надана на праві постійного користування громадянину – засновнику селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не переходить до складу земель створеного фермерського господарства назавжди і без права її повернення. Право постійного користування земельною ділянкою, яка після створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) увійшла до складу земель такого господарства, входить до складу спадщини та відповідно до приписів ст. 1218 ЦКУ успадковується спадкоємцем разом з іншими майновими правами померлого засновника (члена) щодо такого селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства)».

Водночас, допоки наведена окрема думка не стала правовою позицією вищих судових інстанцій, маємо враховувати вищенаведені висновки, викладені у постановах Великої Палати ВС від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 та справі № 179/1043/16-ц.

Проблеми практичного застосування висновків ВП ВС

За декілька місяців існування зазначених вище революційних постанов Великої Палати, Верховний Суд вже встиг дещо розвинути її тези. Так, у постанові від 19.08.2020 у справі № 904/284/19[13] він зазначив, що вищенаведений механізм переходу до фермерського господарства права користування землею застосовується виключно щодо земельної ділянки, з якою безпосередньо пов’язане створення фермерського господарства та його державна реєстрація як юридичної особи. Тільки у цьому випадку з дня державної реєстрації ФГ воно набуває права та обов’язки землекористувача земельної ділянки, наданої її засновнику у користування і відповідне право землекористування ФГ не припиняється зі смертю засновника.

Виходить, що якщо ФГ створювалося декількома особами, кожна із яких мала право постійного користування земельною ділянкою, то не всі такі ділянки з моменту держреєстрації переходять до ФГ як юридичної особи? А якщо не всі, то як мають визначатись ті, що залишаються у постійному користуванні його членів?

Окрім того, виникатимуть питання і щодо практичного застосування деяких положень Закону № 552[14]. Нагадаємо, що згідно із ним саме громадянам України, яким належить право постійного користування земельними ділянками державної і комунальної власності, призначеними для ведення селянського (фермерського) господарства, надано право викупу таких земельних ділянок у власність з розстрочкою платежу до десяти років.

З огляду на вищевикладені висновки ВП ВС, з моменту створення фермерських господарств громадяни – засновники втратили право постійного користування земельною ділянкою, оскільки таке право перейшло до ФГ. Водночас, Закон № 552 не передбачає, що фермерські господарства як юридичні особи вправі викупити земельні ділянки, надані їхнім засновникам у постійне користування.

Тож виходить, що передбачені Законом № 552 преференції на фермерські господарства не поширюються?

Очевидно, що відповіді на ці та похідні/подібні запитання надасть подальша правозастосовча практика. Наразі ж можемо констатувати, що, незважаючи на очевидну прогресивність, назвати позицію ВП ВС повністю виваженою важко.

[1] Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV.

[2] Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III.

[3] Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV.

[4] http://reyestr.court.gov.ua/Review/57165652

[5] http://reyestr.court.gov.ua/Review/61942656

[6] http://reyestr.court.gov.ua/Review/63213030

[7] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/90458957

[8] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/90458880

[9] Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV.

[10] Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.1991 № 2009-XII.

[11] Закон України «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 № 973-IV.

[12] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/90458946

[13] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/91067778

[14] Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» від 31.03.2020 № 552-IX.


Шановний Відвідувачу мого сайту!

Мені дуже приємно, якщо ця стаття допомогла Вам знайти відповіді на Ваші запитання.

Водночас, кожна ситуація має свої нюанси, а врахувати їх всі в одній статті неможливо. Тож якщо Ви маєте додаткові запитання, в коментарі до цієї статті Ви можете їх написати, а відповідь я надам негайно після оплати Вами 230 грн (це вартість 6 хвилин моєї роботи та мінімальна оплачувана одиниця надання послуг у нашій Фірмі). У випадку, коли запитання виявляться надскладними і для відповіді мені знадобиться більше часу, я повідомлю Вам про це одразу після отримання Ваших запитань.

На сайті відображатимуться лише коментарі, які не потребуватимуть надання відповідей правового характеру, а також ті, які містять додаткові запитання, відповіді на які оплачені у вказаному вище розмірі.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *