Опубліковано: «Головбух Агро» №6, березень 2020

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14 Конституції України). Напевно, цим в першу чергу пояснюється така пильна увага законодавця до регулювання земельних відносин, адже за кількістю заборон та обмежень земельна сфера була і залишається у числі лідерів.

Разом з тим, на кожну дію завжди можна знайти протидію. Як свідчить практика, це правило працює і в агропромисловій галузі. Одним із прикладів цього є ситуація, коли за неможливості передачі земельної ділянки в оренду сторони досягають бажаного результату за допомогою договору про спільну діяльність (простого товариства). Про переваги та підводні камені цього договору для аграріїв читайте у цьому матеріалі.

Правове підґрунтя

Чинне законодавство не пов’язує можливість укладення договору про спільну діяльність (просте товариство) із певним правовим титулом на землю. А це означає, що теоретично укласти договір простого товариства може як власник, так і користувач земельної ділянки.

Як показує практика, про договір про спільну діяльність найчастіше згадують постійні землекористувачі, адже в силу характеристик цього правового титулу користування землею вони не вправі жодним чином розпоряджатися переданими їм земельними ділянками.

На цьому наголошував і Конституційний Суд України у рішенні від 22.09.2005
№ 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками (№ 1-17/2005): «власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі – в частині передачі земель у суборенду за згодою власника). Натомість постійні користувачі такої можливості позбавлені».

Це свідчить про те, що постійні землекористувачі не можуть на власний розсуд передати іншій особі отриману ними земельну ділянку (наприклад, в оренду, на умовах емфітевзису, суперфіцію тощо). Такий висновок випливає, зокрема, з частини першої статті 102¹ ЗКУ[1], згідно з якою право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб. Подібну норму містить і стаття 4 Закону про оренду землі[2], відповідно до якої орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради, а орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, – органи виконавчої влади, які згідно із законом передають земельні ділянки у власність або користування.

Аналогічна позиція відображена і в судовій практиці. Наприклад, Вищий господарський суд України в постанові від 10.10.2017 у справі № 909/754/16[3] зазначив, що «дослідна станція Інституту сільського господарства не наділена повноваженнями власника землі щодо розпорядження нею та не вправі виступати орендодавцем земельних ділянок державної форми власності, які їй надані на праві постійного користування».

Разом із тим, той таки Вищий господарський суд України досить лояльно ставиться до укладення постійними землекористувачами договору про спільну діяльність (СД) без створення юридичної особи на основі об’єднання внесків учасників (просте товариство), визнаючи правомірними ті договори, за якими ні земельна ділянка, ні речові права на неї другому учаснику СД не передаються. Докази цьому – нижче.

Тож договір про СД може стати справжнім порятунком у випадку, коли постійний землекористувач матиме нагальну потребу залучити сторонню організацію до обробітку землі.

Деякі правові аспекти аграрної СД

 Правове регулювання. Загальні положення про договір простого товариства містяться в 12-ти статтях ЦКУ[4] – з 1132-ої по 1143-тю включно.

Крім того, згадка про цей вид договору міститься і в двох статтях ГКУ[5]: відповідно до ч. 4 ст. 128 ГКУ у разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов’язки у тому числі, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи. А відповідно до ч. 4 ст. 176 ГКУ суб’єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб’єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність.

 

Сторони договору. Чинне законодавство не встановлює ні обмежень щодо складу, ані будь-яких спеціальних вимог до осіб, які можуть укласти договір про СД. Тобто учасниками СД можуть бути на загальних підставах будь-які особи (як фізичні, так і юридичні), що вправі виступати учасниками цивільних правовідносин. Такі особи повинні мати цивільну правоздатність та цивільну дієздатність, які би дозволяли їм вступати у договірні правовідносини.

Водночас, з огляду на спрямування цієї статті є очевидним, що одним із учасників СД в розглядуваній ситуації є особа, яка має земельну ділянку на праві постійного користування, а іншим – особа, що має техніку, робочу силу, знаряддя праці для обробітку такої землі.

Найбільш прискіпливо вивчати питання правомочностей особи на укладення договору про СД слід у випадках, коли учасником СД – володільцем земельної ділянки є суб’єкт бюджетної сфери чи пов’язана із ним особа.

Для цього потрібно детально вивчити установчі документи такої особи, розпорядчі акти та законодавство, на підставі яких вона створена, а також документи щодо статусу належного такій особі майна, в тому числі і земельної ділянки.

При цьому слід мати на увазі, що Закон України «Про управління об’єктами державної власності» від 21.09.2006 № 185-V та Постанова Кабінету Міністрів України № 296 від 11.04.2012 «Про затвердження Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном» не поширюються на управління об’єктами власності Українського народу, визначеними частиною першою ст. 13 Конституції України (до яких відноситься і земля). Отже, передбачений вказаними нормативно-правовими актами порядок укладення договорів про СД не поширюється на договори простого товариства в сфері земельних відносин.

На цьому наголошує і Верховний Суд в постанові від 08.05.2018 у справі
№ 908/852/17[6].

Так само до договорів простого товариства, укладених постійними землекористувачами землі, не застосовуються норми законодавства щодо управління майном, яке передане особі на праві оперативного відання/управління, оскільки постійне землекористування та оперативне відання/управління є самостійними та окремими правовими титулами володіння майном.

Такі висновки знайшли своє відображення і в судовій практиці ВГСУ, зокрема, в постановах від 20.07.2017 у справі № 918/948/16[7] та від 10.10.2017 у справі № 909/698/16[8].

 Зміст договору простого товариства. Як і для будь-якого господарського договору, господарюючі суб’єкти – сторони договору простого товариства мають погодити його предмет, ціну та строк дії договору (ч. 3 ст. 180 ГКУ). Якщо хоча б однією стороною договору є фізична особа – не підприємець, то істотні умови такого договору про СД визначаються на підставі ч. 1 ст. 638 ЦКУ – ними є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Визначаючи предмет договору простого товариства, необхідно враховувати положення ч. 1 ст. 1132 ЦКУ, відповідно до якої сторони (учасники) такого договору беруть зобов’язання об’єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Таким чином, визначення вкладів учасників та мети СД є умовами, які сторони простого товариства мають обов’язково погодити.

Оскільки договори про спільну діяльність найчастіше оскаржуються з підстави приховування ними договорів оренди земельної ділянки, особливу увагу слід приділити умовам договору, які підтверджуватимуть правову природу такого договору як договору простого товариства.

Однією із таких умов є мета СД, яка для володільця земельної ділянки не повинна бути спрямована на передачу земельної ділянки в користування за плату, а максимально має відповідати основній чи пріоритетній в даний момент часу меті його діяльності.

Окрім того, характерною особливістю договору про СД, яка відрізняє його від договору оренди, є те, що мета сторін договору про СД спрямована в одному напрямку, у той час як за договором оренди сторони діють з протилежними цілями: орендодавець має намір передати землю у володіння і користування та отримати кошти, а орендар  – самостійно володіти та користуватись землею, сплативши за це кошти.

Отже, прописуючи умову щодо мети СД, слід зазначити про те, що нею є досягнення спільного результату (цілей) внаслідок спільного обробітку землі. При цьому залежно від того, кому належать права на земельну ділянку можна прописати цілі. Так, якщо земельна ділянка належить:

• закладу освіти, то однією із цілей доцільно вказати надання теоретичних знань та практичних навиків учням/студентам/вихованцям у сфері сільського чи підсобного господарства;
• дослідній установі, то однією із цілей можна вказати забезпечення цільового науково-практичного використання земельної ділянки шляхом спільного обробітку для досягнення дослідних і навчальних цілей, застосування практичної інформації з вирощування, переробки та реалізації сільськогосподарських культур за новими прогресивними технологіями;

військовій частині, то однією із цілей варто вказати забезпечення потреб осіб рядового та начальницького складу продуктами харчування (рослинництва) і т.д.

Окрім того, до мети СД в розглядуваному випадку слід включити і заходи щодо збереження та підвищення якісних характеристик земельної ділянки: запобігання забур’яненню, деградації, ерозії земельної ділянки; підвищення врожайності на ній тощо. За таких формулювань у разі виникнення конфліктної ситуації будуть підстави для обґрунтування, що предметом договору є саме спільний обробіток землі з метою досягнення спільних статутних цілей учасників СД, а не отримання володільцем землі прибутку від передачі права володіння та користування землею третій особі для здійснення останньою самостійного господарювання на землі.

Вкладами у СД ст. 1133 ЦКУ називає все те, що учасник вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв’язки. При цьому чинне законодавство не вимагає якогось максимального чи мінімального розміру вкладу.

У договорі простого товариства, укладеного постійним землекористувачем, має бути чітко та однозначно вказано, що земельна ділянка та/або речові права на неї у спільну діяльність не передаються, а земля залишається у постійному користуванні її набувача.

При цьому внеском у СД постійного землекористувача у даному разі буде доступ до земельної ділянки іншим учасником простого товариства з метою спільного обробітку земельної ділянки, а також може бути власна праця, навички та вміння з вирощування, переробки та реалізації сільськогосподарських культур за новими прогресивними технологіями в сільському господарстві тощо.

В свою чергу, внеском агропромислового підприємства у СД може бути власна праця із застосуванням власного інвентарю, техніки для спільного обробітку землі, посівні матеріали, паливно-мастильні матеріали, засоби захисту рослин і т.д.

За загальним правилом, вклади учасників вважаються рівними за вартістю. Проте інше співвідношення вкладів може випливати із договору простого товариства або із фактичних обставин.

За домовленістю сторін вони на підставі ч.2 ст.1131 ЦКУ також можуть погодити такі умови (якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності):

• координацію спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ;
• покриття витрат та збитків учасників;
• участь учасників у результатах спільних дій;
• правовий статус виділеного для СД майна;
• інші умови.

Розглянемо деякі з умов більш детально.

Існує три форми ведення справ СД (ст.1135 ЦКУ):

• будь-яким учасником СД від імені усіх учасників – повноваження учасника посвідчуються довіреністю, виданою йому іншими учасниками або самим договором про СД, у якому вказано право будь-якого з його учасників або конкретного учасника діяти від імені усіх інших учасників;
• одним учасником СД від імені усіх учасників, уповноваженим іншими учасниками (повноваження підтверджуються так само, як і в першому випадку);
• усіма учасниками СД разом – для вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників. Тобто будь-який договір, укладений у рамках здійснення СД, повинен містити підписи усіх учасників СД, або ж до нього повинен додаватися документ, що є доказом того, що усі учасники СД погоджуються на укладення такого договору.

Домовленість сторін про порядок покриття спільних витрат та збитків повинна бути чітко прописана в договорі про СД. За відсутності такої домовленості кожний учасник несе витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. При цьому немає сенсу закріплювати в договорі про СД умову про повне звільнення учасника від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків – така умова в силу ч.2 ст.1137 ЦКУ є нікчемною.

Також суди при розгляді спорів цієї категорії враховують формулювання договору простого товариства щодо участі учасників у результатах спільних дій. Так, якщо у договорі про СД передбачено, що володілець землі отримує плату у фіксованому розмірі чи певний відсоток від нормативно-грошової оцінки земельної ділянки незалежно від результату спільної діяльності учасників, це є своєрідним «тривожним дзвіночком» для суддів. І хоча таке формулювання не суперечить ст. 1139 ЦКУ, Верховний Суд у постановах від 01.03.2018 у справі № 908/546/17[9] та від 15.03.2018 у справі № 915/581/17[10] вважав таку умову доказом волевиявлення сторін на укладення договору оренди землі, а не договору про СД. Тож для мінімізації ризику визнання недійсним договору про СД як удаваного радимо у договорі прописувати більш звичні для СД умови: «прибуток від діяльності простого товариства розподілятиметься між його учасниками порівну», якщо вклади учасників є рівними за вартістю, або «прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється наступним чином: 40% Стороні1 та 60% Стороні2», якщо вклади не є однаковими.

Саме такі формулювання вказаних вище істотних умов договору про СД були визначальними для судових установ при ухваленні рішень про відмову у задоволенні позовних вимог щодо недійсності договорів про спільну діяльність та приховування ними договорів оренди земельної ділянки (див., наприклад, постанови ВГСУ від 20.07.2017 у справі № 918/948/16[11], від 27.09.2017 у справі № 916/2161/16[12], від 10.10.2017 у справі № 909/698/16[13], від 12.10.2017 у справі № 904/11269/16[14]).

Форма договору простого товариства та державна реєстрація

У відповідності до ч.1 ст.1131 ЦКУ договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі.

Слід враховувати, що згідно зі ст. 207 ЦКУ правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Крім того, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку.

А відповідно до ст.218 ЦКУ недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Тобто договір про СД, вчинений усно, не вважатиметься недійсним автоматично. Просто доводити факт його укладення можна лише за допомогою письмових доказів, засобів аудіо-, відеозапису та інших доказів. Тож показання свідків не вважатимуться доказами укладення договору про СД.

Згідно зі ст.210 ЦКУ правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Чинне законодавство України не передбачає державної реєстрації договору простого товариства. Відтак, він не підлягає такій реєстрації.

При цьому цілком очевидно, що будь-яку державну реєстрацію речових прав на земельну ділянку не потрібно проводити у разі укладення договору про СД постійним землекористувачем, оскільки, як вже вказувалось вище, він не вправі розпоряджатися наданою йому землею та/або речовими правами на неї, з огляду на що об’єкту для державної реєстрації в такому випадку не виникає.

Оскарження договору про СД

Як свідчить аналіз судової практики, переважна більшість судових спорів при оскарженні договору про СД стосується визнання недійсним договору про спільну діяльність як удаваного, оскільки його вчинено для приховання іншого правочину, а саме – договору оренди земельної ділянки.

Вище було проаналізовано, як мінімізувати такі ризики за рахунок правильних формулювань умов договору простого товариства.

Ще одним моментом, на який потрібно звернути увагу – це визначення позивача у цих категоріях спорів, предметом яких є державна чи комунальна земля. Так, відповідно до ст. 13 Конституції України від імені Українського народу права власника на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Органи розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності визначені у ст.122 ЗКУ. Ними є місцеві ради, місцеві державні адміністрації, Держгеокадатр, РМ АРК та КМУ.

Разом з тим, нормативно-правовими актами, які регулюють діяльність цих органів, не передбачено їхнє право звертатись до суду із позовами про визнання недійсними договорів, в тому числі і простого товариства.

Відтак, на практиці до суду із позовами про визнання недійсними договорів про спільну діяльність як удаваного звертаються прокурори, керуючись при цьому п.1 ч.6 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII. Однак прокурор може подавати такі позови, лише обґрунтувавши порушення інтересів держави та виключно в особі органів, перелічених у ст.122 ЗКУ.

Відтак, звернення прокурора у розглядуваних справах до суду в особі профільних міністерств (зокрема, Міністерства освіти і науки України, Міністерства оборони тощо) є необґрунтованим, з огляду на що суди мають відмовляти також і з цієї підстави в задоволенні таких позовів. На цьому наголошував і ВГСУ у наведеній вище судовій практиці.

Таким чином, договір про спільну діяльність (просте товариство) може стати у пригоді у випадках, коли постійному землекористувачу необхідно залучити агропідприємство до обробітку землі. Для того, аби уникнути ризику визнання недійсним договору про спільну діяльність як удаваного, слід ретельно визначити зміст договору та приділити велику увагу належній юридичній техніці складання цього документу.

[1] Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III.

[2] Закону України «Про оренду землі» від 06.10.1998 № 161-XIV

[3] http://reyestr.court.gov.ua/Review/69618242

[4] Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV.

[5] Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV.

[6] http://reyestr.court.gov.ua/Review/74002511

[7] http://reyestr.court.gov.ua/Review/67994569

[8] http://reyestr.court.gov.ua/Review/69618123

[9] http://reyestr.court.gov.ua/Review/72645174

[10] http://reyestr.court.gov.ua/Review/72854131

[11] http://reyestr.court.gov.ua/Review/67994569

[12] http://reyestr.court.gov.ua/Review/69346261

[13] http://reyestr.court.gov.ua/Review/69618123

[14] http://reyestr.court.gov.ua/Review/69618200