Право користувача на посіви: проблемні аспекти

Опубліковано: AgroUA № 09 за вересень 2019 року

Цикл виробництва сільгосппродукції є досить тривалим. Саме тому при встановленні договірних відносин щодо користування землею сторони передбачають такий строк дії договору, який би дав можливість орендареві зібрати врожай (як правило, кінцевий термін дії договору визначають в останній день осені чи взагалі у останній день року).

Та часто трапляється, коли договір припиняється достроково – наприклад, розривається за згодою сторін чи у судовому порядку. Або ж взагалі визнається недійсним за ініціативою однієї із сторін. При цьому орендар вже обробив земельну ділянку та висадив сільгоспкультуру, урожай якої треба збирати через місяць або декілька. Як у цьому випадку орендареві відстояти своє право на урожай або хоча б повернути вкладене? Будемо розбиратись.

Законодавче підґрунтя

З одного боку, згідно зі ст.34 Закону про оренду землі[1] у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов’язаний повернути орендодавцеві ділянку на умовах, визначених договором. При цьому орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця. У разі невиконання орендарем обов’язку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов’язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки.

Наведена норма дає підстави деяким фахівцям стверджувати, що орендар у будь-якому випадку зобов’язаний повернути земельну ділянку по припиненню договору оренди землі. При цьому орендодавець не зобов’язаний відшкодовувати орендареві витрати на сівбу чи обробіток земельної ділянки, якщо на момент припинення договору оренди землі урожай ще не зібрано.

Однак, з іншого боку, особливості виникнення права власності землекористувача на посіви і насадження визначені як ЦКУ[2], так і ЗКУ[3], а також положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. Так, зі ст.189 ЦКУ слідує, що продукцією, плодами та доходами є все, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю. При цьому відповідно до ст.775 ЦКУ наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані ним у результаті користування річчю, переданою у найм.

У п. «б» ч.1 ст.95 ЗКУ закріплено, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію.

Відповідно до п.4 П(С)БО 30[4] біологічними активами є тварина або рослина, яка в процесі біологічних перетворень здатна давати сільськогосподарську продукцію та/або додаткові біологічні активи, а також приносити в інший спосіб економічні вигоди. При цьому поточними біологічними активами визнаються біологічні активи, здатні давати сільськогосподарську продукцію та/або додаткові біологічні активи, приносити в інший спосіб економічні вигоди протягом періоду, що не перевищує 12 місяців, а також тварини на вирощуванні та відгодівлі. Тож посіви сільгоспкультур є саме поточними біологічними активами рослинництва, оскільки період, за який посіви, наприклад, озимої пшениці, перетворяться у сільгосппродукцію (тобто зерно в результаті обмолоту відокремиться від колоска), не перевищить року.

Поточні біологічні активи рослинництва визнаються і відображаються як незавершене виробництво. Оцінка таких поточних біологічних активів здійснюється відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 9 «Запаси» (п.11 П(С)БО 30).

В п.6.1 Методичних рекомендацій з інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів, розрахунків та незавершеного виробництва сільськогосподарських підприємств (додаток до листа Мінагрополітики від 04.12.03 № 37-27-12/14023) передбачено, що до незавершеного виробництва в рослинництві відносяться, зокрема, витрати під урожай майбутніх років: посіви озимих культур, посіви під зиму (в теплицях, розсадниках), необмолочені культури урожаю звітного року.

Отже, посіви сільгоспкультур є активами орендаря (його власністю) та відображаються у його балансі за вартістю, визначеною відповідно до П(С)БО 9.

Позасудовий порядок

Тож якщо орендодавець згоден на мирне врегулювання цієї ситуації, орендар може використати наведені законодавчі приписи у перемовинах із ним та погодити один із наступних варіантів поведінки:

  • орендодавець не чинитиме перешкод у зборі врожаю орендарем, у тому числі до закінчення його збору не передаватиме землю в користування новому орендареві. При цьому справедливо, щоб орендар сплатив орендодавцеві плату за користування землею за цей період;
  • орендодавець придбаває посіви на підставі договору купівлі-продажу. У випадку, коли власник земельної ділянки планує і надалі здавати її в оренду і вже навіть підшукав потенційного орендаря, викупити посіви може і такий майбутній орендар.

У договорі радимо погодити наступні умови:

  • предмет договору (купівля-продаж незавершеного виробництва у вигляді посівів сільгоспкультур);
  • ціну договору та порядок розрахунків;
  • строк дії договору;
  • умови передачі посівів (рекомендуємо підписати відповідний акт приймання-передачі, у якому моментом передачі посівів вказати момент підписання договору).

Вказаний договір в силу ст. 208 ЦКУ варто укладати у письмовій формі. На вимогу однієї зі сторін він може бути посвідчений нотаріально, за відсутності такої вимоги нотаріальне посвідчення не обов’язкове.

Судові способи захисту

Якщо орендодавець відмовлятиметься врегулювати спір у добровільному порядку та вчинятиме дії, направлені на самостійний обробіток ділянки або передачу її в користування іншій особі, орендар вправі звернутися до суду за захистом своїх прав. Як свідчить аналіз судової практики, у цій сфері переважають такі позовні вимоги:

  • визнання права власності на врожай певного року, який достигає на чітко визначених земельних ділянках;
  • визнання права власності на посіви (незавершене виробництво) сільськогосподарських культур на певних земельних ділянках;
  • стягнення збитків, заподіяних неправомірними діями по заволодінню посівами, у розмірі вартості вирощеного врожаю (як варіант – у вигляді упущеної вигоди від реалізації такого врожаю).

Що стосується першої із наведених позовних вимог, то ризиком її незадоволення судом є відсутність на момент пред’явлення спору об’єкту матеріального світу, право власності на який просить визнати позивач, – адже врожай ще не вирощений. На цьому наголошував Північно-західний апеляційний господарський суд у постанові від 24.07.2019 при вирішенні справи № 918/625/17[5].

На цей момент звернув увагу і Вищий господарський суд України у постанові від 08.08.2017 у справі № 922/3901/16[6]: «у спорах про визнання права власності позивач повинен довести такі факти: наявність спірного майна, тобто його фактичне (природне) існування; обставини, що свідчать про набуття позивачем права власності на спірне майно, тобто створення майна позивачем або набуття ним майна на підставі договору тощо; володіння позивачем спірним майном. . . . Позивачем не надано до господарського суду ні першої, ані апеляційної інстанції первинних документів, які б відображали господарські операції щодо збирання та переміщення до зерносховища врожаю відповідної зернової культури, облік зазначеного майна в бухгалтерській документації позивача, з визначенням кількісних та якісних (сукупність споживчих властивостей зерна, які відповідають вимогам державних стандартів, технічних умов, фітосанітарних і ветеринарно-санітарних норм та інших нормативних документів) характеристик, які б надавали можливість виокремити його як окреме майно. Окрім того, судом апеляційної інстанції встановлено, що матеріли даної справи не містять акт зважування для обґрунтування кількості зібраного врожаю озимої пшениці, визнання право власності на який є предметом даного судового спору».

До того ж, Північно-західний апеляційний господарський суд у постанові від 24.07.2019 у справі № 918/625/17[7] також зазначив, що право на врожай повинні мати виключно землекористувачі, які мають законне право володіти та користуватися земельною ділянкою саме на момент дозрівання врожаю. А оскільки за судовим захистом у цій категорії спорів звертаються переважно особи, які втратили право користування земельними ділянками на момент пред’явлення позову, то позовні вимоги, сформульовані за першим із наведених вище способів захисту, мають великі шанси не бути задоволеними судом.

Позови про визнання права власності на посіви (незавершене виробництво) сільськогосподарських культур на певних земельних ділянках (тобто другий із наведених вище варіантів), виходячи із вищенаведених законодавчих приписів та принципу справедливості, мають більше шансів на задоволення. У цьому разі позивачу необхідно надати докази на підтвердження факту закладення посівів: це можуть бути документи щодо понесення витрат на придбання посівного матеріалу, підготовку ґрунту, внесення добрив, використання техніки для виконання посівних робіт…

Водночас, визнання права власності на посіви необхідне для реалізації в подальшому права позивача на збір врожаю, вирощеного із таких посівів. Якщо ж врожай зібрати, то посіви стають сільськогосподарською продукцією і втрачають ознаки незавершеного виробництва. А оскільки строки розгляду справи нашими судовими установами складають щонайменше 4 місяці (адже у таких справах майже завжди подається апеляційна скарга, до розгляду якої рішення суду першої інстанції не набирає законної сили), то за цей час власник земельної ділянки або новий орендар встигне зібрати врожай. Тому часто рішення суду, яким задоволено позов про визнання за колишнім орендарем права власності на посіви, втрачає свою значимість (сенс), бо врожай вже зібраний, а відтак посіви як об’єкт перестали існувати. І навіть якщо суд у такій справі задовольнить заяву про забезпечення позову шляхом заборони власнику/новому орендареві/будь-якій іншій особі збирати врожай, він може бути просто втрачений на полях на момент набрання рішенням законної сили з огляду на тривалість судового розгляду.

Певні нюанси має застосування на практиці і третього варіанту. Так, ще у 2011 році Вищий господарський суд України при вирішенні справи № 32/5005/7516/2011[8] зазначив, що землекористувачі мають право володіти, користуватися та самостійно розпоряджатися посівами і насадженнями сільськогосподарських та інших культур на земельній ділянці, що належить їм на праві користування, а також виробленою на ній сільськогосподарською продукцією рослинного та тваринного походження, але за умови, що ці посіви, насадження були здійснені за рахунок коштів саме цього землекористувача, а не його попередника.

Разом із тим, у постанові від 22.05.2018 у справі № 911/1779/17[9] Верховний Суд зазначив, що для застосування такої відповідальності, як стягнення збитків, необхідна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме:

  • протиправна поведінка, дії чи бездіяльність;
  • негативний результат такої поведінки (збитки);
  • причинний зв’язок між протиправною поведінкою та збитками;
  • вина правопорушника.

За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. При цьому саме на позивача покладається обов’язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв’язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 910/6657/16, від 07.02.2018 у справі № 917/1651/16, а також у постановах Верховного Суду України від 09.11.2016 у справі № 3-1071гс16, від 28.01.2015 у справі № 3-210гс14.

Тож ухвалення рішення на користь власника посівів можливе лише у випадку, коли він доведе наявність усіх перелічених вище елементів складу цивільного правопорушення.

Рекомендації у якості висновку

За відсутності на сьогоднішній день однозначних законодавчих норм та нестабільності судової практики із розглядуваного питання, радимо врегулювати його чітко та однозначно у договорі оренди землі.

Це можна прописати, наприклад, наступним чином: «7.3. У випадку, коли на дату припинення цього Договору (незалежно від підстав) на Земельній ділянці знаходитимуться здійснені Орендарем посіви (перебуватиме недостигла сільськогосподарська продукція), такі посіви (продукція) визнаються Сторонами власністю Орендаря відповідно до ст. 775 ЦКУ. У такому випадку Орендар має право зібрати урожай після його достигання, а Орендодавець зобов’язується не чинити перешкод Орендарю в цьому (в тому числі не передавати Земельну ділянку в користування іншій особі на період до повного збору врожаю Орендарем). При цьому Орендар зобов’язаний сплатити Орендодавцеві плату за фактичне користування Земельною ділянкою за цей період у розмірі та порядку, визначених у цьому Договорі».

Або ж погодити це питання можна так: «7.3. У випадку, коли на дату припинення цього Договору (незалежно від підстав) на Земельній ділянці знаходитимуться здійснені Орендарем посіви (перебуватиме недостигла сільськогосподарська продукція), Орендодавець зобов’язується компенсувати Орендареві витрати (в тому числі і шляхом укладання окремого договору) на такі посіви за вартістю, визначеною незалежним експертом відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» або іншого Закону, який діятиме у цій сфері на момент виникнення таких правовідносин».

Подібні застереження варто включити як у нові договори оренди землі, так і у вже діючі (шляхом підписання сторонами додаткової угоди про внесення змін). Впевнені, що такий превентивний захід допоможе у майбутньому зекономити час та гроші на судовий розгляд спорів із цього питання.

[1] Закон України «Про оренду землі» від 06.10.1998 № 161-XIV.

[2] Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV.

[3] Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III.

[4] Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 30 «Біологічні активи», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 18.11.2005 № 790.

[5] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83369577

[6] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/68210636

[7] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/83369577

[8] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19242404

[9] http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74456182


Шановний Відвідувачу мого сайту!

Мені дуже приємно, якщо ця стаття допомогла Вам знайти відповіді на Ваші запитання.

Водночас, кожна ситуація має свої нюанси, а врахувати їх всі в одній статті неможливо. Тож якщо Ви маєте додаткові запитання, в коментарі до цієї статті Ви можете їх написати, а відповідь я надам негайно після оплати Вами 230 грн (це вартість 6 хвилин моєї роботи та мінімальна оплачувана одиниця надання послуг у нашій Фірмі). У випадку, коли запитання виявляться надскладними і для відповіді мені знадобиться більше часу, я повідомлю Вам про це одразу після отримання Ваших запитань.

На сайті відображатимуться лише коментарі, які не потребуватимуть надання відповідей правового характеру, а також ті, які містять додаткові запитання, відповіді на які оплачені у вказаному вище розмірі.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *